МЕМОРІАЛ РАДЯНСЬКИМ ВІЙСЬКОВОПОЛОНЕНИМ У ГУДЕНДОРФІ – ПАМ’ЯТЬ ПІД ЧАС ХОЛОДНОЇ ВІЙНИ

Анотація

Доля радянських військовополонених, які представляють другу за величиною групу жертв нацистських злочинів, відіграє лише незначну роль у пам’яті Німеччини. У 2015 році тодішній федеральний президент Йоахім Гаук зазначив, що ця частина історії націонал-соціалізму перебуває в «тіні пам’яті». З іншого боку, погляд на регіональний приклад Гудендорфа показує, що там пам’ять про радянських військовополонених не перебувала в «тіні», а активно використовувалася різними діячами для їх «історичної політики». Меморіальні акції, як-от спорудження двох пам’ятників та організація меморіальних заходів, були пов’язані із соціально-політичним контекстом вищого рівня, який впливав на місцевих діячів.

У цій статті досліджуються «історичні образи», що передаються меморіальними заходами різних дійових осіб, які використовували інтерпретацію історії для досягнення політичних цілей у трьох різних фазах. Дослідження орієнтується на науково-історичну аналітичну таблицю «історичної політики»: На першій фазі (1945–1949) британський військовий уряд та радянська військова комісія спорудили перший меморіал вшанування пам’яті загиблих радянських військовополонених. Другий етап (1949–1983) насамперед характеризувався меморіально-політичною активністю молодого федерального уряду та уряду землі Шлезвіг-Гольштейн, а також народної спілки Німеччини з догляду за військовими похованнями. У цей період земля Шлезвіг-Гольштейн обрала Гудендорф центральним місцем для перепоховання загиблих радянських військовополонених і вирішила розширити це місце до центрального меморіалу, спорудивши новий пам‘ятник, який був завершений у 1961 році. Третю фазу можна спостерігати з 1983 р., коли низова ініціатива «Квіти для Гудендорфу» використовувала меморіал як майданчик для вшанування пам’яті радянських військовополонених, які перебували у Німеччині під час Другої світової війни, а також для запобігання черговій війні з Радянським Союзом та агітувала за мир. Більшість членів цієї програми були активістами руху за мир, тому перші історичні аналізи та меморіально-культурні заходи поєднувалися з політичною агітацією, пов’язаною з політичною напругою вищого рівня в холодній війні. Спорудження перших двох пам’ятників та суперечка між різними учасниками щодо їх вигляду та передачі «історичних образів» співвідносилися із політичними конфліктами вищого рівня. Тут слід назвати такі кульмінаційні конфліктні моменти між Сходом і Заходом: блокада Берліну з червня 1948 р. по травень 1949 р., спорудження Берлінської стіни з 13 серпня 1961 р. та подвійне рішення НАТО 1979 р.

У статті не лише досліджуються «історичні образи» різних дійових осіб у трьох фазах, які транслювалися громадськості, а й ставиться питання про передачу образів у різних групах учасників та фазах. Боротьба різних дійових осіб за прерогативу інтерпретації історичних образів, які вони транслюють, вивчається у відповідному контексті та аналізуються мотивації різних меморіальних заходів. Можна побачити, наприклад, що на перших двох етапах виникали дискусії щодо вигляду пам’ятників, які в основному стосувались використання національної символіки, найменування групи жертв та обставин загибелі радянських військовополонених у німецькому полоні. У той час як радянська комісія з поховань пропонувала напис, який мав дати зрозуміти, що радянський народ загинув «у фашистському полоні», деякі кола у Шлезвіг-Гольштейні та Нижній Саксонії вимагали, щоб напис був «у німецькому полоні». Напис на другому пам’ятнику, який був встановлений близько 1960 р. з ініціативи земельного уряду, не дає жодних вказівок на обставини загибелі полонених. Це, у свою чергу, перегукувалось з тим мовчанням та припиненням дебатів щодо власної вини та німецької відповідальності, які панували в ранній Федеративній Республіці.

Напис на першому пам’ятнику все ще описує групу жертв радянських військовополонених як «радянських громадян», тобто їх фактичний статус тут маскується. Цей стиль знову відповідав національному наративу Радянського Союзу, який був насамперед покликаний вшанувати досягнення партизанів та червоноармійців, які визволили Європу від «фашизму». Народний комісаріат внутрішніх справ розглядав військовополонених як потенційних «зрадників вітчизни» та проводив розслідування щодо репатріантів.

З розбудовою місця поховання в центральний меморіал радянським військовополоненим у Шлезвіг-Гольштейні та з перепохованням 248 радянських військовополонених з усієї федеральної землі в 1958 році земельне міністерство внутрішніх справ вперше назвало число 3000 радянських військовополонених у Гудендорфі, що значно більше, ніж ті 40–350 загиблих, яких називали союзні окупаційні війська та громада в перші повоєнні роки. Ця кількість, оголошена міністерством, публічно пропагувалася та переказувалася тими діячами, які на третьому етапі докладали зусиль до аналізу та пам’яті про націонал-соціалістичні злочини проти радянських військовополонених. Вони сформували образ «табору смерті» в Гудендорфі, який до сьогодні не втратив сили в популярному меморіально-політичному дискурсі, хоча нові дослідження вже класифікували та спростували цю тезу.

Ключові слова: радянські військовополонені, пам’ятники, радянська комісія з поховань, холодна війна, історична політика.